Головна

Партисипативна демократія

Однією з головних причин початку в квітні 2014 року масштабної реформи з децентралізації в Уркаїні, відзначена нездатність існуючої моделі управлінняв створенні повноцінного життєвого середовища та забезпеченні якісних публічних послуг для населення. Тому, Уряд України, враховуючи досягнення європейських країн в сфері забезпечення високої якості життя, взяло рішучий політичний курс на створення саме європейської моделі української держави і її системи місцевого самоврядування.

Аналіз міжнародних рейтингів розвинених європейських країн, а також США, Канади, Нової Зеландії та Австралії показує значні збіги між рівнем якості життя і високими показниками індексу демократії. Країни, які протягом останніх років регулярно входять в першу «двадцятку» з 149 країн, серед яких Агентства Legatum Prosperity Index складає рейтинг благополуччя по 9 критеріям[1] аналогічно лідирують у рейтингу з найвищим рівнем демократії, який регулярно вимірює The Economist Intelligence Unit (аналітичний підрозділ британського журналу Economist). Більш глибоке вивчення факторів, які впливають на індекс демократії в цих країнах, вказує що значна роль відводиться місцевій демократії, тобто локальному рівню на якому найбільш переплітаються відносини між владою і громадянами. Такий результат дозволяє зробити однозначний висновок – однією з головних умов евроінтеграційного курсу розвитку України є зміцнення демократії та демократичних інститутів на всіх рівнях влади, і особливо на місцевому рівні.

Європейська Хартія місцевого самоврядування[1], визначає в статті 3.1., 3.2 і 4.3. «місцеве самоврядування, як право і здатність органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати більшу частину завдань місцевого самоврядування, виходячи з інтересів місцевого населення». У Хартії акцентується, що його принципи реалізуються через демократичні процедури в умовах максимального наближення діяльності влади до громадянина.

Головним досягненням європейської практики місцевої демократії є стійкі традиції діалогу влади і громадян, які базуються на бажанні сторін досягати взаємокорисні рішення. Подібна культура консенсусу може будуватися лише в умовах розвиненої системи демократичного управління місцевого самоврядування і активного громадянського суспільства.

Для України, як демократичної держави, залучення громадськості до управління, з одного боку, не є новим явищем в місцевому самоврядуванні. Відповідні положення про механізми місцевої демократії та прямої участі закладені в багатьох законах, в тому числі в профільному Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», якій  був затверджений ще в 1996р. Статути громад, створення органів самоорганізації населення, проведення громадських слухань – всі ці теми регулярно обговорюються серед теоретиків і практиків системи державного управління та місцевого самоврядування. В багатьох областях, органи місцевого самоврядування вже напрацювали певний досвід залучення населення в процесі управління. Наприклад, все більше муніципалітетів впроваджують метод «бюджету участі», набирає популярність практика «електронних петицій», в багатьох громадах діють Громадські ради і ОСН.  Однак, як і раніше, найбільш складною ланкою в цьому питанні слід вважати дефіцит саме демократичної практики в діяльності органів місцевого самоврядування. У багатьох випадках, незважаючи на наявність всього пакета затверджених локальних нормативно-правових документів, їх реалізація має формальний і малоефективний характер, що в свою чергу знижує довіру до влади і дискредитує ідею демократичного врядування на місцевому рівні. Крім того, немає розуміння що є якісним впровадженням партисіпативного підходу, а в яких випадках  воно є імітацією. До того ж, ця діяльність не набула системного сталого характеру. Тому, питання вивчення, збору, систематизації і поширення кращих практик  партісіпатівного підходу на основі чітких стандартів в діяльності ОМС набуває особливого значення для успіху реформ з децентралізації в Україні.


[1] http://zakon.rada.gov.ua/go/994_036



[1] Стан економіки, умови для бізнесу, державне управління, якість і доступність освіти, розвиток медицини, кримінальна обстановка, свобода особистості, соціальний потенціал, екологічна ситуація.